Я - навіжена. Я - дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий

Суворий вчитель,

розум невблаганний,

немов дитину, серце научає.

Оцінки ставить.

Вписує догани.

Найменших помилок не вибачає.

Терпляче викликає на довіру,

читає надто правильні моралі:

- Ти вже доросле.

Мусиш знати міру.

Себе в руках тримати.

І так далі.

Ти знову закохалось, як шалене.

Затіяло нерівний поєдинок.

Раніш поради не спитало в мене,

аніж зробити необачний вчинок.

Ось почекай, візьму тебе за вухо,

бо вже терпіння, далебі, немає...

а серце робить вигляд, ніби слуха.

І, як школяр, на вікна поглядає (Ліна Костенко).

Безсмертній – від смертного…( Петро Чайковський)

   

4 серпня 1854 року народилася цариця української сцени, зірка театрального мистецтва геніальна Марія Заньковецька.

   Марія Адасовська народилася в родині збіднілого титулярного радника в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії (сучасна Чернівецька область, Україна) . 

     Вона була п’ятою дитиною в сім’ї. Саме за назвою свого рідного села Марія взяла собі сценічний псевдонім Заньковецька.

     Любов до мистецтва Марії передав її батько, який гарно співав, грав на скрипці, гітарі та фортепіано. Марія після закінчення приватного пансіону в Чернігові хотіла вступити до консерваторії і професійно вчитися співу, проте батьки були проти такого бажання дочки. Прагнення Марії підтримав офіцер Олексій Хлистов, з яким вона познайомилася під час вистави в Ніжинському театрі. Лише вийшовши за Хлистова заміж і переїхавши з ним в місце його служби, Марія зрозуміла, що насправді чоловік не поділяв її прагнень. Хлистов вважав, що «Призначення жінки бути доброю дружиною і господинею». Відрадою в житті Марії стали виступи в аматорському драмгуртку військової частини. Саме тут відбулася доленосна для актриси зустріч з Миколою Карповичем Тобілевичем (псевдонім — Садовський).

Цариця української сцени

Де йшла вона – там сходили троянди,

Куди дивилася – зірки.

Із сліз її – займались діаманти,

З зітхань – знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю.

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

            О. Олесь

     Зі старовинних фотографій постає маленька на зріст жінка, пластично  дуже виразна, з такими різними на всіх знімках очима, які то посміхаються, трохи примружені від веселості, або сумні і заглиблені, ніби ввібрали у себе безодню душевних мук не одного покоління жінок. Це Марія Заньковецька - одна з найяскравіших актрис у театральному просторі останніх десятиліть ХІХ – перших десятиліть ХХ століття,яка народилася 4 серпня 1854 року.

    “Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, - писав про М.Заньковецьку її сучасник, політик і театральний діяч С. Петлюра. Талант  М. Заньковецької потрясав усіх щирістю, майстерним розкриттям глибин людської душі, художньою могутністю і простотою, вмінням надихати і захоплювати всіх – партнерів по сцені, глядачів.

20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван Мазепа

     Більше двох століть, кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх церквах  Російської імперії з амвона проклинали гетьмана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ  змальовувався виключно чорною фарбою. Подавалися лише скупі, тенденційно підібрані або навіть сфальсифіковані факти  життя й діяльності. І в період так званої «відлиги», коли почалося розкриття деяких фактів історичної правди, Іван Мазепа все одно залишався з тавром зрадника. Чому?

    Державний діяч і політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю. Він учився в Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки.

    Естет, він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Навіть у старшому віці міг закохатися пристрасно, сильно й глибоко, наче юнак. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. його розумна, змістовна розмова або виступи й висловлювання втілювалися в елегантну, яскраву, образну, емоційну форму. Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе, але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру.

    І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв із 1687 до 1709 р. біля керма Української Гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 р.

Не зорі падають із неба. Зірки ідуть у небеса…

   Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949–22.05.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем.

     Трагічно загинув, проживши всього 30 років — його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Слідчі органи «зам’яли» справу та оголосили офіційну версію, в яку ніхто не вірить, — самогубство. Загадкові обставини смерті композитора ще й досі не з’ясовані.

Без тебе

Володю, Володю, так довго без тебе

Минають літа.

Без тебе не в небо — в провалля безнебе

Стікає життя.

Без тебе неначе аж дихати годі,

Мов душать — мене.

І навіть дзвінке многоструння мелодій

Без тебе — сумне.

"Вище від любові до своєї Вітчизни немає на світі" (М. Старицький)

     Скорботою сковане серце, муку й біль відчуваємо, сумуємо. Падаємо на коліна перед тими, хто життя поклав, не мав страху перед звіром. Герої Небесної Сотні!   
     Українці, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за гідність і справедливість, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна Сотня журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставшими нашими Ангелами-Охоронцями на небі                                                             

     Зі спогадів очевидців: “Те, що сталося в цей день,  перевертає все твоє життя. Ніколи, ніколи я не міг  уявити, що стану свідком саме тих подій 20 лютого. Дня, коли люди зі щитами чи без них були розстріляні бравими молодиками-беркутівцями без найменшого докору совісті. Скажу чесно, спочатку хотілося тікати, бігти якнайдалі, щоб не бачити крові, яка в шпиталі при готелі “Україна” лилася рікою. Щоб не бачити, як безпорадні люди падають, немов скошені косою. Це страшно. Страшно уявити, що твоя матір може залишитись без сина. Всюди крики людей і постріли, що лунають нізвідки. Дивишся навколо – і бачиш, як незнайомі один одному люди із Сходу і Заходу гуртуються, намагаються врятувати і захистити поранених, що корчаться на землі від болю. Але нас об’єднували віра і любов до Батьківщини. Саме тому зараз, в цей день, ми бачимо Київ без стрілянини, нових жертв і моря крові”.

             Після смерті Ігоря Костенка (22 роки, студент-географ зі Львова, загинув 20 лютого 2014 року)   у  соцмережі його товариш написав другові  такого листа.

«Кос, ну як ти так? Га? Герої не вмирають, вмирають вороги, — і ти знаєш це ліпше, ніж я... Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!.. ні, ти не важкий, а нести тебе тяжко!.. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. Ми  не  поїдемо  разом  в  Луганськ  на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться  пам’ять  і  слава.  Ти  великий  лицар.  Відважний  і  хоробрий. Завжди йшов уперед.   Ти не знав страху. Дякую. За все...»  

          Слава героям! Вічна їм пам'ять!    
    

                                         

                                                                                                                                         

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                              

І можна бути вічно молодим...

      Минув рік, як не стало культового українського музиканта, фронтмена гурту "Скрябін" Андрія "Кузьми" Кузьменка, а досі гірко.  2 лютого 2015 року страшний трагічний випадок забрав життя Кузьми. Його позашляховик зіштовхнувся із вантажівкою, коли Андрій Кузьменко повертався з гастролей у Кривому Розі.

    «Я Кузьму знаю, скільки знаю себе. З ним ми починали у Львові, як тільки Україна стала незалежною і почала формуватися українська сучасна музична культура,

    Андрій був одним із перших, хто почав формувати стильну українську музику. Це була така унікальна електронна музика, з якою він дуже вдало експериментував. Вона мала особливий настрій, особливий стан...    

    Кузьма був завжди оригінальним і самобутнім... Його  жива пластична українська мова...  Надзвичайний, енергійний і смішний,  заядлий оптиміст,  завжди  дуже сонячний, дуже світлий...» (Руслана).

  Любимо, слухаємо, співаємо, пам’ятаємо.