Дозволиш написати листом? Виводити літери ручкою, чути шурхіт паперу, залишити чорнильний слід на пальцях — вічна романтика! Мова направду не знає меж: пишеш крізь пів хвилини й доби, держкордони й блокпости... Складаєш букви в абзаци, як різьбяр відшліфовуючи кожну деталь, а потім — слова мандрують часом.
Деколи вони схожі на нас: сходяться разом курйозно, але стають нерозлучними. Наприклад, люди кажуть: «міцно любити». Уяви собі! Не «дуже», не «гіперсильно». Любити міцно. Ніби тримати за руку. Довго-довго обіймати. А інколи — прокидатися зранку і не знаходити поряд, але хоч-не-хоч розслонити штори в кімнаті чи розстібнути зеесушного спальника в бліндажі. Це також про міцну любов. Може, навіть найміцнішу.
Коли в теперішньому
страшно, мова захищає нас — і то не впівсили, а намагаючись сконструювати майбутнє. Подивись:
заховалося слово «останній». Кожна зустріч відтепер крайня, навіть коли це суперечить
правилам слововживання.
Бо завжди буде наступна. Бо наша зустріч важливіша за будь-які правила.
І найголовніше: мова не
тільки для всіх, а й для кожного. Якби навіть ці слова лунали різними голосами,
а мільйон людей водночас
записували їх, кожен думав би про когось особливого. Я — про тебе.
Ми зустрінемось попри
всі правила. Вір мені міцно! Якщо мова непідвладна часопростору, то і лист цей не
закінчується ніде й ніколи.
Я люблю тебе. Так є
завжди.
