"Рідна мати моя..."

     Наше дитинство починається з матері. Вона – найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла – це Книга життя, з якою вирушаємо в далекі світи. І перший усміх до сонця, і перший ,,добридень” людям – це теж від матері. І оте одвічне: ,,не вкради”, ,, не убий”, ,,шануй старших”, ,,люби ближнього свого”. З першої миті життя схиляється над нами обличчя матері. У тривозі й любові, у замилуванні й надії вдивляються матері в своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них.

СИВА ЛАСТІВКА       

 Мамо,  вечір  догоря,

Вигляда  тебе  роса,

Тільки  ж  ти,  немов  зоря,

Даленієш  в  небеса,

Даленієш,  як  за  віями  сльоза.

 Ти  від  лютої  зими

Затуляла  нас  крильми,

Прихилялася

Теплим  леготом.

Задивлялася  білим  лебедем,

Дивом-казкою

За  віконечком,  -

Сива  ластівко,

Сиве  сонечко (Олійник Борис)

Наша  мати  -  сивая  горлиця.

Все  до  її  серденька  горнеться:

Золота  бджола  -  намистиною,

Небо  -  празниковою  хустиною,

Сивий  дуб  -  прокуреним  прадідом,

Білочка  -  мальованим  пряником,

Жура-журавель  над  криницею  -

Чистою  сльозою-водицею,

А  земля  -  пшеницею  ярою,

А  літа  -  замисленим  явором,

Що  із  сорок  першого  журиться:

"Де  ж  це,  молодице,  твій  суджений?"

Місяць  -  непоколотим  золотом,

А  береза  -  вранішнім  солодом,

Хата  -  ластівками  над  стріхою,

А  туман  -  вдовиною  втіхою.

Крашанкою  -  сонечко  в  миснику...

А  вона  до  всіх  до  них  -  піснею (Б. Олійник).

Мати  сіяла  сон 

  під  моїм  під  вікном,

А  вродив  соняшник.

І  тепер:  хоч  буран,  хоч  бур’ян  чи  туман,

А  мені  –  сонячно.

Мати  сіяла  льон

             під  моїм  під  вікном,

А  зійшло  полотно.

І  тепер:  хоч  яри,  хоч  вітри  крізь  бори, 

А  я  йду  все  одно.

Мати  сіяла  сніг, 

               щоб  він  м’яко  –  до  ніг,

А  вродило  зілля.

І  хоч  січень  січе,  а  мені  за  плечем

Журавлі  журавлять (Б. Олійник).

Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна (М. Хвильовий). Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий (О. Довженко).