Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети...

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну...

    Так сказав про себе видатний український поет Євген Маланюк, який прийшов у цей світ  1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року, щоб, проживши даний Господом вік, залишити нащадкам у спадок оригінальні твори, неперевершені переклади світової поезії, свої мрії-роздуми про Україну й українську культуру, про місце і роль митця у духовному поступі нації.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. 

  Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі­тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

     По-своєму типова вигнанська доля з її химерними зигзагами й вимушеною географічною розлогістю: у 1923-му – переїзд до Чехословаччини, навчання в Українській господарській академії в Подебрадах; одруження зі студенткою медицини Карлового університету Зоєю Равич; вихід двох перших поетичних збірок; повернення до Польщі, активна співпраця з літературними виданнями; розлучення й нове одруження, народження сина Богдана (1934); 1944-го – Німеччина, ще одні табори; зрештою, в 1949-му 52-річний Євген Маланюк залишає Європу (де на нього полювали «людолови» з радянських спецслужб), щоб останні 19 років провести в нелюбій серцю Америці (США).

СТИЛЕТ І СТИЛОС
      У радянські часи про Євгена Маланюка знали хіба що літератори з генерації «недостріляного відродження» (Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина), дисиденти-шістдесятники та «літературознавці» зі спецслужб, яким «положено» було пильнувати за такими журналами, як мюнхенська «Сучасність», де Маланюка друкували. Ім’я його мало щезнути назавжди. І то було ще страшніше за прокльони, які сипалися на голову поета зі сторінок радянських видань у 1920–1930-ті...
       Утім, саме в ці роки Євген Маланюк, хоч як дивно, був активно присутній у літературному просторі УСРР. У 1926-му на його першу поетичну збірку («Стилет і стилос») зі сторінок журналу «Життя і революція» відгукнувся Микола Зеров, назвавши Маланюка «найталановитішим з молодих поетів української еміграції». Виявляється, живучи в більшовицькому Києві, Зеров знав і про каліський таборовий журнал «Веселка», редактором якого був Євген Маланюк, і про альманах «Озимина» (Каліш, 1923), у якому дебютував поет. Читав його критичні статті, зокрема про раннього Тичину. Оцінки Зерова досить стримані: Маланюкові інвективи, вважав критик, підказані російською поезією, або Пантелеймоном Кулішем. Що ж до стилістичних засобів, то вони «до певної міри архаїчні»; загальний тон Маланюкової поезії – «афектований, декламаційний». Не залишилася непоміченою і політична спрямованість збірки «Стилет і стилос»: «Нема поезії більш протилежної ідеологічно нашим настроям і темам, як поезія Маланюка», – резюмував Зеров; «розуміється, наша радянська дійсність має в Маланюкові великого ворога».
     Опинившись у таборі для інтернованих, Євген Маланюк швидко зрозумів, що відтепер боротьба за «суверенність Нації» має бути продовжена вже не в мілітарний спосіб, а за допомогою духовної зброї – мистецтва. Надзвичайно інтенсивне творче життя українських таборових республік початку 1920-х років було відчайдушним викликом зневір’ю та безнадії. Заговорили й публіцистика та поезія Євгена Маланюка, внутрішньо взоровані на «Літературно-науковий вістник» Дмитра Донцова і його ж таки «Підстави нашої політики», це, кажучи Маланюковими словами, «євангеліє покоління». Творець теорії інтегрального націоналізму став для вчорашнього сотника «володарем дум».
«Я – кривавих шляхів апостол», – ця зухвала Маланюкова самохарактеристика з’явилась уже в першій його поетичній збірці. Стилет і стилос для її автора були не просто співзвучними словами, а синонімами: перо прирівнювалося до кинджала.

    Художнє мислення автора «Стилета і стилоса» та «Гербарію» (1926) зближує його з популярним у Європі експресіонізмом. Саме на «вольовий світогляд експресіоністів» орієнтував молодих митців із каліського табору Дмитро Донцов. У своїй статті «Про молодих» («Літературно-науковий вістник». – 1923. – №11), що була відповіддю Євгенові Маланюку як авторові розлогої репліки «Pro domo sua» в журналі «Веселка» (1923. – №7/8), він безжально «відшмагав» «веселківців» за «горобчикову легкість» і «синьо-жовту безжурну ніжність» їхньої поезії, а також за надмірне захоплення своїм «духовним вітцем» – Павлом Тичиною. Натомість рішучим жестом Донцов указував на естетичну альтернативу – «неспокійну, шарпливу, нервуючу й сильну поезію експресіонізму». Її прикмети – воля, активність, волюнтаризм «Я», ірраціоналізм, «нова мова», сповнена енергії чину. Євген Маланюк не залишився глухим до донцовських настанов, тим паче що вони відповідали його інстинктивним творчим шуканням і можливостям поетичного темпераменту.
     Маланюк-поет досить швидко знайшов свою інтонацію. Він узяв на себе тяжку місію бути «українським Фройдом», який досліджує природу національних комплексів. Головна причина поразок – «рак ментальності», доходив висновку він. Противник матеріалізму, Євген Маланюк вірив у Дух і Волю, тому й узявся за божевільно складне завдання: «перекодувати» українську вдачу, сформувати нового українця, випекти з його душі комплекси раба-малороса, породжені хворобами бездержавності.

«ПОСЛАНІЄ»
Перші поетичні збірки Євгена Маланюка побачили світ тоді, коли в підрадянській Україні набирала розмаху та гостроти літературна дискусія, головним призвідником якої був Микола Хвильовий. 1926 року пролунали його радикальні гасла: «Геть від Москви!» і «Дайош психологічну Європу!» – і хіба міг 29-річний подебрадський студент Євген Маланюк не відгукнутися на брязкіт бойових рапір? Звісно, не міг. Так з’явилося його «Посланіє» (1926). Іронічно імітуючи оповідний стиль поем Максима Рильського і картаючи автора «Синьої далечіні» за безтурботний «рибальський» ескапізм у часи великих потрясінь, Євген Маланюк, зрештою, не обмежився полемікою лишень з одним адресатом. Він підключався до дискусії про шляхи розвитку української культури, про вибір між Сходом і Заходом, про Європу, її стан і майбуття. Українець-емігрант обстоював Європу всупереч тим, хто бачив її у присмерках або ж і взагалі приреченою на «гниття». Маланюків європоцентризм мав виразну антибільшовицьку «підкладку»: він був різко протиставлений ілюзіям зачарованих «світлом зі Сходу» «лівих» інтелектуалів (Анрі Барбюс, Бернард Шоу, Ромен Роллан, Анатоль Франс, Освальд Шпенґлер...). Для Маланюка «світло зі Сходу» означало не що інше, як новий – червоний – імперіалізм, забарвлений старим російським месіанізмом із його апологією «святої Русі» та протягуванням ідеї «третього Риму». Тому його «Посланіє» перейняте палючим духом інвектив, спрямованих одразу проти кількох опонентів: до двох згаданих (європейські «ліві» та російські більшовики-«месіаністи») слід додати й «наших Смердякових», своїх, на українських землях вирощених, «московських задрипанок» (вислів Хвильового). Без гострої національної самокритики, без похмурих, зате терапевтично корисних «єреміїад» узагалі важко уявити публіцистику й поезію Маланюка, і «Посланіє» підверджує цей факт.
    Він і собі дорікав, зокрема коли згадував свої (та Рильського) молодечі захоплення поезією Алєксандра Блока. І це означало, що тепер, у середині 1920-х, його уявлення про місію слова змінились у бік войовничості. То був цілком свідомий вибір, про що свідчить і вельми характерне протиставлення співучої «Еллади» й залізного «Риму». Маланюк вважав, що розслаблена «елладність» зачепила Україну з її причорноморськими степами фатальним чином, – звідси його туга за «Римом» із його міццю й «державною бронзою».
    У «Посланії» ця туга спонукає автора до візіонерства: він мовби «викликає» той час, коли нарешті з’явиться «нації міцної син». Саме в цьому контексті виринають згадки про Шевченка з його пророчим духом, а також про майбутній – рятівний для Європи, а отже, й для України – «християнський ренесанс» («гряде наш ренесанс в огні»). Звісно, це Маланюкова альтернатива більшовицькому войовничому безбожництву. А водночас і його коректива до гасла Миколи Хвильового про «азіатський ренесанс». Хвильовий шукав формулу українського месіанізму. Маланюку так само було важливо запропонувати формулу відродження для України, маючи на увазі й досвід сучасного йому Заходу. Ідея «християнського ренесансу» увібрала в себе скепсис Євгена Маланюка щодо віри у вирішальну роль матеріального, технічного, економічного чинника («машина не спасла людини»). Наголос у «Посланії» зроблено на християнських цінностях, можливостях духу людини й нації, на містиці історії. Є тут навіть їдка іронія щодо «солодкого смороду гуманізму»!

У політичному штабі УСРР «Посланіє» викликало лють. На адресу Євгена Маланюка посипалися звинувачення в «українському фашизмі». Щоправда, в другій половині 1920-х самé явище фашизму сприймали не так, як десятиліттям пізніше, коли почалася Друга світова війна. Націонал-комуніст у Харкові, як і націоналісти у Львові чи Подебрадах, могли бачити в ідеології молодого італійського фашизму передусім силу, здатну відроджувати нації.
Судячи з усього, від українських радянських поетів у партійних кабінетах вимагали дати «фашистові» Маланюку гнівну відсіч. Найвідомішою є «Відповідь» Володимира Сосюри:
Шановний пане Маланюче,
ми ще зустрінемось в бою!
Ви не фашист, а лиш фашистик!
Ми вам «Посланіє» згадаєм,
коли ви станете від мур...
Микола Неврлий свідчив: Сосюра згодом «жалів, що так гостро виступив проти нього (Євгена Маланюка. – Авт.). Він казав, що в той час майже нічого про Маланюка не знав, ані одного його вірша не читав і наївно повірив критикові Андрієві Хвилі, який тоді громив Маланюка. [...]. Віршами Маланюка, які я тоді (це було, пригадую, десь 1956–1957 рр.) живо відновлював із пам’яті, Сосюра був захоплений. Особливо йому подобалась «Варязька балада», яку він назвав геніальною».
До неоціненної спадщини Маланюка належать також його есе, літературно-критичні й публіцистичні статті: «Нариси історії нашої культури» (1954), «До проблем большевизму» (1956), «Малоросійство» (1959), «Illustrissimus Dominum Mazepa» (1961), «Книга спостережень» у двох томах (1962, 1966). Деякі свої праці писав іншими мовами (наприклад, есе про Миколу Гоголя). Є.Маланюк був високоосвіченим, вільно володів кількома мовами, бездоганно знав світову літературу, культуру й історію.
    Він пильно слідкував за літературним життям в Україні. Про його літературні смаки згадує П.Шоха: «Поміж підсоветськими поетами він найвище цінив М. Рильського, трохи старшого віком свого сучасника. Потім М. Бажана, якого вважав спадкоємцем Рильського. З молодших — Ліну Костенко, І. Драча, М. Вінграновського. До Тичини згубив респект після зустрічі з ним, либонь, у 1926 р. у Празі, куди Тичина приїздив до нововідчиненої місії УРСР для ловлення душ серед численної української еміграції на гачок «українізації». Як оповідав, Тичина робив враження на смерть переляканої людини, що боялась своєї тіні... З прозаїків любив Стельмаха за його широкі полотна та З. Тулуб за «Людолови»... Зате не було розбіжностей думок в оцінці М. Куліша, якого Євген підкреслено любив ще й тому, що він теж був херсонець. Також гордий був з іншого свого земляка і навіть товариша Реальної школи — Ю. Яновського».
     До М. Рильського і П. Тичини своє ставлення Є. Маланюк висловив у відомому поетичному диптиху «Сучасники»: «Ще молитесь, далекий брате» (Максимові Рильському) та «На межі двох епох» (Павлові Тичині), де він з високим пієтетом звертається до Максима Тадейовича, називаючи його «алхіміком мудрих слів», і дає нищівну характеристику загубленому таланту Павла Григоровича: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась…»

      Цікаво, що особистість самого Маланюка, родинні стосунки братів Євгена й Сергія, які в роки громадянської війни опинилися в різних політичних таборах, стали цікавим фактом художньої літератури. Про це багато писав відомий вчений, професор кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка Леонід Куценко, який досліджував творчість Євгена Маланюка.

    Як відомо, Юрій Яновський та Євген Маланюк були добре знайомі по Єлисаветградській реальній школі, де вони навчалися. Знав Ю. Яновський і родину Маланюків, в якій революція розвела рідних братів — Євгена, що став офіцером армії УНР, і Сергія, активного організатора радянської влади у Новоархангельську, — по різні боки барикад. У реальному житті до біблійного сюжету не дійшло. Як згадувала їхня сестра Євгенія, названа на честь старшого брата, «восени 1920 року у двір батьківської хати зайшов у офіцерській формі, у чорних окулярах Євген, запитав маму про Сергія, де він. Мама відповіла. Євген попросив, щоб вона повідомила Сергія, аби утікав».

Безперечно, відгомін цієї сімейної драми вчувається у колізіях роману в новелах «Вершники» Юрія Яновського, де в родині старого рибалки з Дофінівки Мусія Половця виросли сини, які потім зійдуться в смертельному бою під Компаніївкою (новела «Подвійне коло»), й один за одним будуть гинути брат від брата, бо вони люди «одного роду, та не одного класу». Отож історія стосунків рідних братів, яка може стати коментарем до «Вершників» (як, до речі, й новели «Мати» М. Хвильового та багатьох інших художніх творів про громадянську війну), свідчить, що революція справді різала по живому тілу родини, та не могла усе ж попри політичні розходження «розірвати пуповини роду»...
     В еміграції Маланюк снив рідним краєм. Його ліричний герой волів би навіть вмерти, аби тільки знову повернутися під рідну стріху, де б його зустріла в обіймах мати:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх...

Та не судилося побачити рідну землю ще хоч раз, довелося поетові все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар». Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. Там він працював фізично, потім — в інженерному бюро в Нью-Йорку, де в «безсоняшних щілинах Мангатану», в «каньйоні божевільного Бродвею» й помер 1968 року. Похований у тихому нью-джерському Баунд Бруку. Цей цвинтар американські українці називають «нашим Пантеоном».

Так, без тебе повільна,
                            нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа.
Навіть гіркість в черствому
                                щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

Ці слова — лейтмотив усієї творчості поета. Через усе життя проніс Маланюк палку любов до своєї далекої Вітчизни, до своєї улюбленої Степової Еллади. Вона, ця любов, була особливою — від прокляття і ненависті до неї, Чорної Еллади, Антимарії, яка дозволила себе сплюндрувати, розтоптати свою честь, і до великого сердечного щему за нею, єдиною:

Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки.
Ще хвилі б’ють в непевний човен,
Ще щогли гнуться і риплять,
Та обрис чайки вітром повен,
Рукам покірна рукоять.
Далекий берег ані мріє,
Хоч знаю, вірю: десь він є.
О мстива необорна мріє,
Це ти — призначення моє.
Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема.
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вколо — самота і тьма.

Цей вірш, написаний за кілька років до смерті Є.Маланюка, носить красномовну назву «Ностальгія»… Усе емігрантське життя поет жив з Україною в серці:

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
    А я на полум’ї розлуки
    Назавше спалюю роки,
    І сниться степ Твій, сняться луки
    І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут — в вікні опустиш штору —
І п’єш самотній, смертний біль...
    Все сниться гук весни і вітер,
    Веселий вітер світлих літ.
    А тут — молюсь, убогий митар,
    Шукаю твій вогненний слід...
Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Синаю,
Як завше: золото й мечі...

Цю любов він так і ніс у своєму серці до останнього подиху:

    ...Згадав. пройшло дванадцять літ
                                              тяжких,
    що кожен рік був довгий, як віки,
    що кожен час, і днина, і година
    пекли ім’ям єдиним — Україна...
    Через усе життя проніс Євген Маланюк палку любов до своєї Земної Мадонни, і тим гірше було йому на чужині. Хворий на серце поет в одному з віршів передбачив навіть дату своєї смерті — 16 лютого. Так воно й сталося. Тіло мертвого поета знайшли у позі молитви.
  Завершилася путь. Наче пісня —
                                 сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу
                                               і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Україна заплаче на древнім
                                козацькім валу...(Б. Олександрі)