Сучасна література. Найкраще

Ліна Костенко
…НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.

Хай Україну чаша ця мине.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити – Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, –

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

Ліна Костенко. «Берестечко»

-          «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама.

Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.

Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння»

-       "У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (...) Україна - це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови".

Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»

Мирослав Дочинець

           «Твори М. Дочинця «підмикають» читача до інтелектуального поля всієї літератури. Це окремий материк нашої літератури» (М. Слабошпицький). Це книги «глибокого дихання» (В. Базилевський), «книги, принесені янголом» (П. Сорока). А роман «Вічник» відомий літературознавець і громадський діяч Є. Сверстюк назвав «книгою століття». І всі згоджуються, що одним із «головних героїв» його творів є стихія мови.         

        Мирослав Дочинець є автором близько двадцяти книг – «Він і вона», «Краєвид із жінкою», «Хліб і шоколад», «Руки і душа», «Лис», «Дорога в небо – до людей», «Булава і серце», «Місячна роса», «Вічник», «Криничар», «Горянин», «Світован», філософсько-психологічних заповітів карпатського мудреця «Многії літа. Благії літа», що стали українським народним бестселером.

         Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників. В 2014 році за романи «Криничар» та «Горянин» удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка.

        П'ять причин, чому слід прочитати  книги Мирослава Дочинця:

«По-перше, тому що книги треба читати.

По-друге, тому що книги треба читати  добрі.

По-третє, тому що мої книги не просто про життя, це – саме життя.

По-четверте, тому що в них достатня порція Світла, нового Знання, Віри, Надії й Любові. Це головна вимога, яку я ставлю собі  пишучи.

По-п'яте, тому що ці книги вчать,  як не бути дурним і бідним у цьому світі».

                                                                                                    Мирослав Дочинець

Читаєш книжку «Криничар» – і наче заживаєш вітаміни для розуму і душі, зауважив відомий письменник-дисидент Ігор Калинець. Вона – по людську Гідність, про Віру, Надію і Любов, про необхідність «прямостояння і прямоходіння», як для тіла, так і для душі.

Василь Шкляр

    Василь Шкляр - один з найвідоміших сучасних українських письменників. Кілька років тому його роман «Чорний Ворон», присвячений боротьбі холодноярських повстанців у 20-ті роки минулого століття, спричинив вибух на вітчизняному книжковому ринку. У 2011 році письменник став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, проте відмовився прийняти її на знак протесту проти політики тодішнього міністра освіти і науки Дмитра Табачника. Історичний роман Шкляра «Маруся» теж став лідером продажів. А сьогодні письменник об’їхав майже всю Україну вже з новою книгою «Чорне Сонце».

З інтерв’ю

«- Українське мистецтво не доходило на Донбас та в Крим. Саме тому там стали можливі ті провокації, які спричинили катастрофу. Ви згодні з цим?

-          Так, звісно. Там, де нація не має власного культурного та інформаційного простору, утворюється сприятливе поле для загарбника. Але головний тут фактор – це, звичайно, мова, український дух. У нас цей чинник якось замовчується через пропаганду «російськомовного патріотизму», і ніхто не наголошує на тому, що окупант не пішов на північну Луганщину. А не пішов він туди тому, що там україномовні села. І звідси висновок: наймогутніша зброя українців – це їхня мова. Мова – це щит, це той найвищий кордонний мур, якого в сучасному світі не зможе здолати жоден агресор.

Мені легше переживати втрату Криму, бо для мене він ніколи не був українським. Я вимірюю свою Вітчизну територією духу, власним простором. Можливо, Крим колись відійде від Росії, але українським він не стане. Хотілося б, щоб він став Кримськотатарською Республікою, адже у цього народу іншої землі немає.

-          А як щодо Донбасу? Чи є для нього шлях в Україну? В одному з інтерв’ю ви заявляли, що Донбас для України – як валіза без ручки. Чи змінилися ваші погляди за останній два роки?

-          Щодо Донбасу, то ми повернемо в українське лоно ті території, де більшість людей відчують тугу за Україною. А більше нам і не треба. Якщо прагнути більшого, то можна приєднати до себе і всю Росію. Вона на це погодиться, навіть погодиться перенести столицю до Києва. Тільки тоді від нас нічого не залишиться.

Галина Пагутяк

       Галина Пагутяк – прозаїк, есеїст, автор більш, ніж десяти книг прози. Серед найвідоміших – «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2007), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або Новий бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007).

         Галина Пагутяк пише історичну, химерну прозу, має особливу містичну манеру письма і справляє враження письменника, якого вигаданий світ цікавить більше, ніж реальний. Вона насправді створює інші світи… і не тільки для себе, а й для кожного, кому незатишно й тісно в одновимірному світі. І що надто важливо: це прорив не з реальності, а з буденності, бо «кожен має право на власний куток і власну таємницю».

Юрій Щербак

     Юрій Щербак – людина універсального та небуденного таланту. Лікар, дипломат, еколог, політик та письменник. Він належить до когорти справжніх інтелектуалів. Юрій Миколайович цьоріч ювіляр, готується відзначити своє 80-річчя.

З  інтерв’ю

- Пане Юрію, ви, як письменник, уже видали два романи «Час смертохристів» і «Час великої гри» . У цих творах передбачили ті події, які ми значною мірою спостерігаємо в нашому житті. Щоправда, вони реалізовуються швидше, ніж у романі. З якими почуттями як автор спостерігаєте за тим, що відбувається?

- Жодної радості, чи задоволення від того, що мої пророцтва збуваються та ще й так швидко, я не відчуваю. Навпаки, починаю боятися сам себе, бо багато жахливих речей напрогнозував. Тепер прошу Бога, щоб не збулося. Не лише Україні, але й світові, можливо, доведеться пройти через значні випробування і навіть через ядерну війну. Звичайно, я цього не бажаю. Але такою є закономірність розвитку людської цивілізації.