Жінко, чого ви плачете? Ваш син - Герой...

Жінко ,чого ви плачете?

Ваш син – Герой...

Ви що – не бачите...

Ще цей хлопчина. І он той...

 Героєм був мені завжди...

з тих пір, коли почав іти...

з тих пір, коли сказав він «мама»...

я так раділа...так ридала...

Від щастя сльози проливала...

так, ніби знала…ніби відчувала...

я так його тримала...так оберігала...

та все ж пішов...за іншу битись маму...

мені ж залишив вічну рану...

А я дзвонила, кажу: «Сину,

іди додому, бо там гинуть...»

А він: «Неправда...тут все мирно...»

Мені від того було дивно...

І я його чекала...так чекала...

він вернеться…я вірила...я знала...

І він приїхав не колись…а нині...

виходжу я...дивлюсь...

моє дитя у домовині...

«Як справи, синку? Ну кажи, як справи?..

Чого мовчиш... Не хочеш подивитися на маму?

Відкрий же очі...вставай...ти хочеш так лежати?

Втомився, певно...вирішив поспати...

Боже...я тебе укрию...ти ж такий холодний...

живіт запав...напевно, ще й голодний...

ходи, я вже на стіл накрила...

Ходи, тебе чекає вся родина»...

А люди кажуть, що здуріла...

що мертву так трясу дитину...

Та що ті люди...що вони там знають...

Мій син – Герой...

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ...

Пливуть гроби по морю, як човни –

по морю рук, по морю сліз і гніву.

Пливуть в човнах розтерзані сини

на хвилі молитов і переспіву.

Так ніби в жилах замерзає кров,

а потім б’є у скроні голос крові

за тим, хто тихо жив, а відійшов

у дзвонах слави праведним героєм.

Пливуть човни, гойдає кожну лодь

людська долоня, тепла і тремтяча,

човнами править втишений Господь,

а серце розривається і плаче.

І кожна мати плаче, і пече

їй кожна рана у чужого сина.

Стоїть Майдан братів — плече в плече

і разом з ним ридає Україна.

Нехай же вам, герої, віддає

Святий Петро ключі від того раю,

де убієнний ангелом стає,

бо він герой. Герої не вмирають.

Герої не вмирають. Просто йдуть

з Майдану — в небо. В лицарі — зі смерті.

Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…

Героям слава — вписано у серці.

Мар’яна Савка (22.02.2014)