Крути - гордість і біль

Морозний січень 1918 рік. У Києві ще діяла Центральна Рада, перенасичена соціалістами, які виступали категоричними супротивникамми  створення власної військової сили, і навіть уявно не вбачали Україну вільною від «братньої російської демократії».  «Ми були проти рідного війська й разом з большевиками розкладали соціялістичною пропагандою полки, дивізії та корпуси, стихійно воскресавше козацтво, а тому – лишившись без збройної сили – посилали школярів під Крути…» - скрикує спокутними рядками книга Остапа Войнаренка «До нової Полтави», котра побачила світ 1955 року в Нью-Йорку.

   Це буде пізніше. Поки що Центральна Рада проголошує 22 січня 1918 року IV Універсал, текст якого зачитує Михайло Грушевський на засіданні Малої Ради у ніч з 24 на 25 січня, де… «Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, Вільною, Суверенною Державою Українського Народу…».

   Універсал закликав боронити край від «так званих большевиків та інших напасників». Але хто мав займатись цією святою справою, коли нижче у поважному документі вказувалось «розпустити армію зовсім»?

   І коли з холодної півночі на Київ посунула більшовицька багатотисячна зграя під орудою  авантюриста і колишнього царського жандармського підполковника Міхаїла Муравйова, захищати Україну виявилося нікому, окрім кількасот курсантів Першої Української Юнацької імені Богдана Хмельницького школи на чолі з сотником Аверкієм Гончаренком та сотні Студентського Січового Куреня із старшиною Омельченком – студентом Українського Народного Університету в Києві…

   …29 січня 1918 року. За кілька хвилин по дев’ятій ранку червоногвардійці рушили на позиції українського воїнства. Гримнув рушничний залп – задублими від морозу пальцями юнаки перезаряджали гвинтівки. Шаленим роєм задзижчали кулі українських кулеметів. Але більшовицька орда вперто просувалася вперед, не звертаючи уваги на зрізані кулями передні ряди власної  ватаги…

     Бій тривав увесь день. Стримати багатотисячне більшовицьке військо силами кількох сотень юних доль – це більше, ніж подвиг. Падали, обіймаючи промерзлу чернігівську землю, нерозквітлі пуп’янки української державності. Скрикнув від болю скошений старшина Омельченко. Сотник Гончаренко наказав залишати поле бою, аби зберегти решту ще живих побратимів… Відходили до потяга, що вцілів, по той бік станції Крути. Спершу – студентська сотня, затим – друга, третя та четверта сотні юнкерів… Перша юнацька сотня стримувала ворога щільним вогнем…

 …Вітрисько – палкий і розхристаний до нестями, іще шелестів над тілами забитих юнкерів, студентів, гімназистів та учнів технічних шкіл, коли решта січовиків – 32 студенти – були раптово оточені й захоплені у полон. Лише четвірці дивом вдалось врятуватись. А двадцять вісім студентів прийняли мученицьку смерть.

  …Крути і сьогодні дотикають променями гіркотної печалі кожного українця. Крутянці обрали волю – виявилися свідомішими від більшості своїх ровесників, мудрішими за деяких великодержавних мужів того часу.  І заплатили дорогою ціною – власними життями. Їх давно оплакали батьки і неціловані наречені. Їх досі оплакує Україна… (За матеріалами статті Ігоря Яворського).