Нобелівська премія - 2017

За "викриття безодні під ілюзією нашого зв'язку зі світом" - так Нобелівський комітет пояснив рішення щодо присудження Нобелівської премії з літератури у 2017 році британському письменнику японського походження Кадзуо Ісігуро. Серед його найвідоміших творів "Там, де в димці пагорби", "Художник хиткого світу" і "Залишок дня". Ісігуро пише англійською мовою.

ВИХІДЦІ З УКРАЇНИ – ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

   Престиж будь-якої країни, з-поміж іншого, визначається кількістю людей, удостоєних звання лауреата Нобелівської премії. За роки незалежності жоден представник України не став володарем цієї вагомої та почесної нагороди.

    Щоправда, в нашій історії є люди, вихідці з України, які ставали Нобелівськими лауреатами, проте на той час вони були громадянами інших країн і вся слава вже не належала нашій Вітчизні.

    Так, лауреатом Нобелівської премії був Ілля Мечников, який народився поблизу Харкова. Він працював завідувачем лабораторії в самого Луї Пастера, справив величезний вплив на розвиток імунології, за що 1908 року отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини. Похований Мечников у Парижі.

    Ще один Нобелівський лауреат, Зельман Ваксман, народився в Прилуках. Він відомий тим, що відкрив стрептоміцин – перший антибіотик, ефективний при лікуванні туберкульозу, за що й отримав Нобелівську премію 1952 року.

   Агнон Шмуель Йосиф, відомий єврейський письменник, народився в Бучачі, а лауреатом Нобелівської премії з літератури став 1966 року.

   Саймон Кузнець народився в Харкові. Він розробив методи визначення національного доходу Сполучених Штатів Америки. 1971 року йому присудили Нобелівську премію з економіки – за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання.

    Нарешті останнім лауреатом Нобелівської премії, вихідцем із України, є Роялд Гофман. Він народився в Золочеві. 1981 року йому присуджено Нобелівську премію з хімії – за розробку теорії проходження хімічних реакцій.

    Свого часу ймовірними кандидатами на Нобелівську премію були Іван Франко, Володимир Винниченко, Улас Самчук, Микола Бажан, Василь Стус, але з різних причин вони цієї престижної нагороди не отримали.

    Україні, якщо вона хоче, щоб до її голосу прислуховувалася світова спільнота, треба плекати свою еліту, кращі представники якої могли б у майбутньому поповнити список лауреатів Нобелівської премії. Без цього фактичне, а не лише номінальне чи навіть юридичне визнання України як незалежної держави не відбудеться.

ЧОМУ УКРАЇНЦІ ДОСІ БЕЗ ЛІТЕРАТУРНОГО "НОБЕЛЯ"

   Найголовніша перешкода на шляху українців до "нобелівки" - відсутність літературної  "інфраструктури" в Україні.

   Однак найпрестижніша нагорода у світі досі лишається недосяжною для українських літераторів. Навколо ймовірних претендентів - класиків вітчизняної літератури - вибудовувалися численні міфи: історії тиражувалися й романтизувалися, а загалом зводилися до того, що комусь в останній момент не пощастило увійти до пантеону канонізованих Шведською академією письменників. Тому на сьогодні залишається вдовольнятися лише лауреатами-вихідцями з України чи дітьми емігрантів.

      Сам засновник премії – Альфред Нобель – заповідав, що винагороду має отримати людина, яка створила "найвидатніші роботи в напрямку ідеалізму". Під таку характеристику, звісно, підпадає чи не кожен український автор, чий портрет розмальовували школярі в пожовклих підручниках з "укрліт".  

     А от чи проходили вони "кастинг" далі? І взагалі – які ж умови постають перед ймовірними претендентами на "нобелівку"?

     Звісно, мало бути найгеніальнішим автором в світі. Чимало класиків, таких як Хорхе Луіс Борхес чи Джон Толкін, лишилися без нагороди. Як би там не було, слід визнати, що вибір в будь-якій премії – це завжди суб'єктивна оцінка, яка залежить від багатьох чинників – зокрема, від політики й смаку.

       Та водночас є й цілком об'єктивні фактори – найперше переклади. Тобто у випадку України – їхня відсутність: і це стосується як авторів, яким "пощастило" народитися в колонізованій Україні, так і сучасних – для яких, здавалося б, уже не існує кордонів й політичних перепон для розвитку. Переклад – це шлях до діалогу і презентації, без нього розмова зі світом і власне з Нобелівським комітетом не вдасться. І при постановці питання – що ж нам робити, щоб увійти в коло визнаних літератур – мабуть, найпершою відповіддю буде – творити і перекладати. Бо твір без перекладу мертвий для світу.

То хто ж винен і що робити?

   Найголовніша перешкода на шляху українців до "нобелівки" - відсутність літературної  "інфраструктури" в Україні. Виконувач обов'язків Українського інституту книги Ростислав Семків каже: держава нікому нічого не винна і спільнота має сама взятися за створення потужного літпроцесу.

  "Для Нобелівської премії є достойні кандидати і в українській літературі, і в інших національних літературах… Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Василь Герасим'юк могли б отримати її. Але ми маємо спитати себе: чи достатньо ми знаємо про нашу літературу? Чи в нас ці письменники взагалі відомі? Чи перекладені іншими мовами? Потенційно ж українці могли б потрапити до списку нобелівських лауреатів", - вважає літературознавець і додає, що суспільство саме повинне втілювати таку можливість.

    До літературної "інфраструктури", наголошує Семків, входять не лише переклади, а й якісна критика, брак якої також відчувається.  А ще – читач. "У нас слабке літературне середовище. Ми мало читаємо", - констатує він.

    Водночас письменник Юрій Винничук вважає, що переклад – це ще не запорука успіху: "Для того, щоб хтось із українських письменників міг бодай претендувати на Нобеля, треба подолати дві перепони. Перша: претендент мусить бути перекладений на кілька десятків мов. Він також додає, що творчість претендента має розглядатися провідними літературознавцями Європи й Америки - не на рівні газетних статей, а на рівні наукових досліджень та монографій.

    "Висування на Нобеля – це не забава, а копітка праця", - наголошує Винничук, зауважуючи, що країна нічого не робить для популяризації своїх митців.

     Щодо українських класиків, на думку письменника, їм не вдалося отримати Нобеля з доволі об'єктивних причин: "Франко, якого висували на премію, зарано помер. Ми не знаємо, чи висували на премію Володимира Винниченка та Уласа Самчука, поки що це тільки легенди. Але, мабуть, українське лобі в Європі до війни було надто слабе.  У наш час ми тільки чуємо про те, що пробували висунути то Бориса Олійника, то Ліну Костенко, то Ігоря Калинця, але підтверджень цьому нема. Нобелівський комітет не розсекречує списки претендентів доки не мине 50 років", - зазначає він.

   Письменник й перекладач Андрій Бондар взагалі зауважує, що про зацікавлення українською літературою в світі доцільно говорити лише з відносно недавнього часу:

 "Наша українська дорога до "Нобеля" почалася нещодавно - тоді, коли почалася нова українська література, умовно кажучи від середини 80-х. До того жоден письменник не міг зацікавити західного читача, тому говорити взагалі про місце української літератури в світі можна тільки впродовж останніх 30 років".

Чим український письменник може таки зацікавити Нобелівський комітет?

  Нобелівська премія – політична нагорода, зауважує Ростислав Семків: "Її можуть присудити з політичних мотивів, вона до цього не зводиться, але політика може зіграти роль". При цьому він згадує білоруску Світлану Алексієвич, яка, зокрема, відома своїм опозиційним ставленням до Олександра Лукашенка.  Політика може допомогти й Україні нарешті увійти до літературного пантеону.

    "Наша війна є постійною підставою для зацікавлення, - говорить Андрій Бондар. - Навколо війни будується цілий український наратив – сучасної української історії. Ми асоціюємося з війною, з якоюсь подією, яка ламає звичний ритм життя. Цим ми цікаві".

   І справді, ситуація в Україні, яка є доволі складною і трагічною для населення, вивела державу на перші шпальти газет, викликала зацікавлення у світової спільноти, а для багатьох - взагалі відкрила на карті таку країну.

    Чого ми маємо чекати тепер для українського літпроцесу – передбачити важко. Однак вже зараз можна точно сказати, що до тем в українській літературі додалася ще одна – власна війна. Не далека й абстрактна, а та, що відбувається зараз: приносить біль і забирає рідних й домівки. І, можливо, з фронту прийдуть українські гемінґвеї та ремарки.

    Як би там не склалося, але відповідальність за просування літератури лежить не лише на авторах. Кожного разу, коли виникатиме питання, чому досі ніхто з "наших" не здобув Нобелівської премії (або будь-якої іншої премії), треба запитати щонайперше себе – коли востаннє я гортав/ла українську книжку? (А. Денисенко)