Захочеш — і будеш…(ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ)

Захочеш – і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,

Аби не спіткнутись ні разу,

І нести солодкий тягар таємниць

І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам

І рішенням важкість каміння.

Піти чи послати і стать сам на сам

З своїм невблаганним сумлінням.

             З нагоди 110 річниці з дня народження Олега Ольжича хотілось би розповісти про письменників-борців, для яких Україна й українська ідея не були високими словами, а стали спонуканням до боротьби, жертовності. Вважаю, що саме герої минулого й сьогодення об'єднають ураїнців в націю.

   Отже, Олег Ольжич… 1907 року , 8 (22) липня  Олег Кандиба народився в Житомирі. Батько в українській поезії мав псевдо Олександр Олесь. Мати, Віра Антонівна, була вчителькою французької мови та педагогіки. 1909 року родина переїздить до Києва, оселяється в Пущі-Водиці. Олег почав вільно читати на третьому році життя, а в п'ять написав п'єсу з козацьких часів і сам її проілюстрував. Добре малював, грав на піаніно та скрипці.

   1919 – батько виїжджає з Києва до ­Будапешта, отримує там посаду культурного аташе в представництві Української Народної Республіки. ­Дружина з сином залишаються в Україні, що вже була під більшовицькою владою. Олег навчається в середній школі в Пущі-Водиці. Сумує за батьком, замикається в собі.

   1923, січень – Олег із матір'ю прибувають до Берліна, а звідти, ­разом із батьком, перебираються до Чехо­словаччини. Родина оселяється неподалік Праги. Наступного року складає на "відмінно" іспити про ­середню ­освіту. Вступає на літературно-історич­ний факультет Карлового університету в Празі. Навчається там до 1929 року.

    Згодом він здобуде ім'я в археології. Та на початку студентського життя не завжди заглиблювався в навчання, воліючи погуляти в колі друзів. "Коли ж нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розуму перед найдрібнішими бажаннями? – дорікав йому батько в одному з листів 1926-­го. – Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив? Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти – птах! Хоч, по суті, безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети. Твій шлях – шлях п'яниці, коли останній вертається додому. Ти щохвилини зломуєш просту лінію, ти щохвилини спиняєшся на дорозі, вливаєшся в юрбу, плутаєшся серед неї, ловиш разом з нею ґави і губиш свою провідну зірку. Хіба не час вже покінчити з латиною, хіба не можна було до цього часу хоч на 1/3 знати англійську мову…"

  Дослідження в археології досі не втратили цінності.

Під час навчання в університеті Олег Ольжич спеціалізується на археології й історії мистецтв. Ще в студентські роки розпочинає самостійні розкопки – на галицькому Поділлі.  За працю "Неолітична мальована кераміка Галичини" 1930-го отримує докторський ступінь. Знав дев'ять мов.

   Після університету Ольжич улаштовується асистентом на кафедру археології Українського вільного університету. Основна тема його досліджень – пам'ятки трипільської культури в Західній Україні. Після розкопок в Україні, Чехії, Румунії його запрошують до Югославії в експедицію, організовану американськими вченими. У першій половині 1930-х кілька разів їздить на Галичину та Буковину, де вивчає пам'ятки енеоліту й виконує самостійні археологічні роботи.

     1936-го Олега запрошують до Рима для наукової праці. А за два роки – до США, прочитати курс лекцій. Друкує фахові матеріали в журналах Сполучених Штатів, Англії, Австрії, ­Німеччини, Югославії.

   1937-го – найвищий злет наукової кар'єри ­Ольжича-археолога. Під опікою Природничого музею у Відні виходить його "Шипинці. Мистецтво та знаряддя неолітичного селища" – дослідження трипільського поселення на Буковині. Учений розробив періодизацію трипільських пам'яток Дністровського регіону. Її основні положення досі не втратили цінності.

  Олег Ольжич – поет, представник Празької школи.

 1930-і, початок – заявляє про себе як поет. Пише під псевдонімом Олег Ольжич – від "син Олега", згаданого в літописах київського князя. Друкується в українських виданнях, що виходили у Львові та Празі. Автор поетичних ­збірок "Рінь" (1935), "Вежі" (1940) та посмертно виданої "Підзамче" (1946).

      "Військом незримим поневоленої нації" жартома називав Олег Ольжич Організацію українських націоналістів, куди вступив 1929 року. Очолив у ній Культурну референтуру. Вона виконувала ідеологічну, освітню, видавничу та пропагандистську функції. 1936 року Олег знайомиться з тодішнім керівником ОУН Євгеном Коновальцем. Коли після його вбивства організація розколюється на радикальних бандерівців і поміркованих мельниківців, залишається на боці полковника Андрія Мельника.

    Напередодні Другої світової Ольжич поринає у політику. З початком німецько­-радянської війни перебирається до Кракова. Звідти керує підготовкою мельниківських похідних груп в Україну. "Ольжич ні на хвилину не ­спочивав, – згадував про ті часи його соратник Олег Штуль­Жданович. – Культурна референтура мала, перейшовши на землі, зв'язатися там з діючими українськими націоналістичними силами й посилити боротьбу за душу народу, за організованість нації до боротьби за незалежність". Із Кракова він переїжджає до Львова, а звідти в складі похідної групи вирушає до Києва, прибуває до міста відразу після здобуття його німецькими військами – 19 вересня 1941-го.

     Ольжич ініціює створення в Києві 5 жовтня 1941-­го Української національної ради. За своєю структурою та політичною спрямованістю вона нагадувала Центральну Раду 1917–1918 років.  Мета УНР – налагодити культурне життя серед місцевої інтелігенції. Німецькій владі це не подобалося. ­Наприкінці 1941-­го вона починає громити мельниківське підпілля. Коли ж на початку 1942 року в Бабиному Яру розстріляли поетесу Олену Телігу, яка теж прибула до Києва з мельниківцями, Олег Ольжич ледь не впадає в депресію. "Він носив на собі тягар вини за смерть ­Олени Теліги та її чоловіка Михайла, – пише Катерина ­Білецька. – Він також переживав розстріли інших, які загинули під час походу на Схід".

   Смерть наступала йому на п'яти. Він не боявся вмерти, але хотів залишити нащадка. Тому, коли 1943-­го німці посилили арешти українських націоналістів, вирішує одружитися. Під вінець веде молодшу на 13 років Катерину Білецьку. Друзі називали її Калинкою. Він знав її з 5­-річного віку. Тривалий час вони не бачилися. Зустрівши Катерину в Празі 1940­-го, Ольжич закохався. Вона почала працювати у Культурній референтурі.

   2 серпня 1943 року молодята вінчаються в церкві. Олег бере зі свідків і дружини клятву, що мовчатимуть про одруження до завершення війни – щоб Катерина не зазнала переслідувань. Живуть вони у різних квартирах. На людях удають, що не знають одне одного.

«Не дивлячись на те, що Ольжич так страшенно старався в моїй присутності бути життєрадісним, веселим та жартівливим, - згадує Катерина ­Білецька, -  в останні місяці 1943 року його очі мали помітні відблиски страху. Неспокій істоти, яку оточено з усіх боків. Раз він сказав: шукає його ґестапо, шукають комуністи, навіть українці мають його на списку". За мельниківцями полювали і свої – бандерівці.

      Коли німці в січні 1944-­го ув'язнили голову Проводу українських націоналістів Андрія Мельника, Ольжич стає на його місце. Передчуваючи недобре, відправляє вагітну дружину в Прагу до батьків. А 25 травня його арештовують на приватній квартирі у Львові. Після кількох допитів у місцевому ґестапо відправляють до Берліна. Звідти – до концтабору Заксенгаузен. Садять у камеру №14 у спеціальному бункері. Приковують ланцюгами. Можна зробити лише чотири кроки в один бік і чотири – в другий. З ув'язненими лідерами ОУН, які сиділи в концтаборі, німці вели політичні переговори. Олега натомість жорстоко катують. Останній допит відбувається 9 червня 1944-­го. Уночі непритомного Ольжича приносять до камери. Наступного ранку наглядачі бачать, що арештант – мертвий. О 19.45 його тіло відправляють до крематорію.

   Серце Олександра Олеся не витримало звістки про смерть сина. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А на дев'ятий день по тому – 31 липня – на світ з'явився ще один Олег, названий на честь свого героїчного і талановитого тата. Катерина Білецька задля безпеки записала малого на своє прізвище. Лише з часом удова, пред'явивши шлюбне посвідчення, перепише метрику сина, і він стане Олегом Олеговичем Кандибою.

    1949 року вони емігрували до Канади. Олег Олегович згодом стане керівником ОУН в Канаді і дуже шанованим фахівцем у сфері озброєнь. Працював над проектами НАСА, консультував уряд Канади, виготовляв програмне забезпечення для її флоту та пристрої для гелікоптерів. Помер 19 вересня 2012 року.

   «Батька я ніколи не бачив. Але він незримо був присутній в моєму житті», — часто повторював Олег Кандиба.