Ліна Костенко. Поетичний портрет

Сьогодні у Великої  Ліни Костенко – день народження. Вона - мужність, совість, гідність, честь, воля, безстрашність української поезії, вічна, як правда і любов. Поезія Ліни Василівни Костенко – «це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Припадімо ж  до цього цілющого джерела.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Я, що прийшла у світ не для корид,

Що не люблю юрби та телекамер,

О, як мені уникся і набрид

Щоденний спорт - боротися з биками.

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю.

Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів.

 Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук не студених.

 Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета,—

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла — у Всесвіті — людину!

І Всесвіт цей — акваріум планет.

 І все на світі треба пережити.

І кожен фініш — це, по суті, старт.

І наперед не треба ворожити,

і за минулим плакати не варт.

 Єдине, що від нас іще залежить, —

Принаймні вік прожити як належить.

 Якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 Які слова страхітливі — дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність — як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

 Людино, людино, людино , людино!

Збери себе всю у собі воєдино.

 Ми мовчимо – поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, –

Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна – наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

 Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

 Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії:

— У блокнотах Євгена Маланюка є кілька записів про вірші Ліни Костенко. Особливо цікава нотатка від 20 вересня 1966 року: «Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. Навіть у Рильського. Навіть у Хвильового! Симоненко — це «лютий крик прозрілого раба». А Ліна народжена війною, як Зеров, Нарбут, Яновський, Антоненко, Бажан, Підмогильний. І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ. Україна в серцях і в мозку. І цього Ліні не вибачають».

 Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:

-Так от, для мене Ліна Костенко — явище, альтернативне  неправді. Відверто кажучи, це — унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій.  Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я маю на увазі її як Поета і громадянина. Дивлячись на це саме унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих вагомих слів.

Атена ПАШКО, поетеса:

— З Ліною Костенко ми живемо майже поруч. Бачимося не часто, але відчуваю, що перебуваємо на одній «хвилі». Думаючи про неї, я завжди згадую рядки мого доброго приятеля Володимира Іванишина, талановитого видатного літературознавця, скатованого на смерть тоталітарною системою у 80-х роках: «Буває, що земля гомонить, і тоді до неї поспішають полководці; буває, що земля тріскає від спраглості, як від розпуки, в очікуванні солоного поту хлібороба. Та буває, землю проймає біль. Тихий, мовчазний, довгий. І тоді до неї приходять поети — щоб перелити той біль у вічну енергію слова». Це писалося про Стефаника, хоча такою ж мірою стосується і Лесі Українки, і Олени Теліги, і Ліни Костенко — знакових постатей своїх епох, які приходили до українців дуже вчасно, долаючи енергією слова морок доби, даруючи духовне просвітління.

   Поезія Ліни Костенко в часи безвір’я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії. Вона сама своїм життям, своєю поведінкою була і залишається прикладом нонконформізму і безстрашності.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, редактор відділу журналу «Всесвіт», прес-секретар Києво Могилянської академії:

—Ліна Костенко належить до тих поетів, які приходять у світ, щоби змінити його. Для цього таким людям дано найважливіше — сильного лицаря, тобто янгола-охоронця, який захистить своїми крилами найуразливішу душу. Душа поета — особлива. Той, хто може поринати за межу чорно-білих істин і викрадати, немов Прометей, Слово, має особливу душу, що перебуває в стані постійного зв’язку зі світом. Хоча світ часто глухий до слова.

Оксана Пахльовська.

Мама свого часу стала легендою,а мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. Усі ці роки мама мені здавалась хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам’ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями.