Осіння краса української мови

Красива осінь вишиває клени...

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
(Ліна Костенко)

Жовтень жовті жолуді

На базар несе,

Пише осінь охрою

Золоте есе.

Листопадом, бабиним літом

Набиває вітер

золотий кисет,

злотом  люльку креше,

золоті пожежі

попасом пасе.

Сонце – обережне –

Золотими клешнями –

В золоту  Родощ

Золотим пожежником

Походжає дощ.

(А. Мойсієнко)

Вже жовтий жовтень гетьманує

В останнім золоті життя.
Ще високо в блакиті має
Старої перемоги стяг.

Стоїть, вдивляється, пильнує,
Горить ще хмуробровий зір —
Та сили тої вже не має,
Що брала коштовний ясир.

Хай біле пір’я гордо грає,
Хай на киреї — злото слав —
Він не мечем тепер керує,
Лишень спокоєм мудрих слів.

(Є. Маланюк)

    Дівчинка

Плаче дівчинка боса На бабусин поріг. Розчарована осінь Клигає по дворі. На душі прохолода. Навіть півень затих... — А кого тобі шкода? Каже дівчинка: — Всіх...

(І. Павлюк)