Цариця української сцени

Де йшла вона – там сходили троянди,

Куди дивилася – зірки.

Із сліз її – займались діаманти,

З зітхань – знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю.

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

            О. Олесь

     Зі старовинних фотографій постає маленька на зріст жінка, пластично  дуже виразна, з такими різними на всіх знімках очима, які то посміхаються, трохи примружені від веселості, або сумні і заглиблені, ніби ввібрали у себе безодню душевних мук не одного покоління жінок. Це Марія Заньковецька - одна з найяскравіших актрис у театральному просторі останніх десятиліть ХІХ – перших десятиліть ХХ століття,яка народилася 4 серпня 1854 року.

    “Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, - писав про М.Заньковецьку її сучасник, політик і театральний діяч С. Петлюра. Талант  М. Заньковецької потрясав усіх щирістю, майстерним розкриттям глибин людської душі, художньою могутністю і простотою, вмінням надихати і захоплювати всіх – партнерів по сцені, глядачів.

      Виплакавши на сцені десятки чужих доль, вона й у своїй долі могла нашкрябати щось таке, драматично-хворобливе, що підживлювало її ролі, надаючи їм об'єму достовірності, життєвої правди. Саму її часто супроводжували стреси, викликані і поневіряннями у зв'язку з процесом розлучення, і іншими обставинами. І тіло її постійно тряслося на десятках підвод разом із п'ятьма скринями, напханими сценічними сукнями, — така хронічна "тряска" остаточно зруйнувала її здоров'я, ушкодивши деякі життєво важливі внутрішні органи...

      Але жорстока правда театру і в тому, що особистий біль — моральний і фізичний — завжди на користь акторській скарбничці. Усе вона кинула в горнило акторської професії.

   В Одесі у 1893-му вона грала одночасно з великою Сарою Бернар. Місцеві рецензенти злостиво потирали долоньки: у француженки — напівпорожній зал, в українки — аншлаг.

      До неї півстоліття притягувало магнітом.  "Феномен" її і в тому, що нарівні з драматургами (Кропивницьким, Старицьким, іншими) вона була повноправним автором (!) художніх образів. Це в неї з дитинства, з перших драматичних вправ, — творити. І так — до останнього виходу.

     Олексій Суворін, надзвичайно впливовий російський видавець, талановитий критик, а до всього — відвертий антисеміт і українофоб (українську мову сприймав виключно як комічну говірку)... Отож ця складна особа впадає в блаженну екзальтацію на гастролях трупи М.Кропивницького в Петербурзі в 1886–1887-му, бачачи на сцені раніше не відому йому малоросійську артистку.

      Він же, прагматик Суворін, сто разів пропонує Заньковецькій перше місце на імператорській російській сцені. Актриса відповідає: "Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію".

      Чехов, який перебував у наших краях, ділиться з товаришем-критиком враженнями: "Проезжаю Харьков. Смотрю — афиша: "Спектакли малорусской труппы". "Цыганка Аза". И что вы думаете? Вернулся в вагон, забрал свой чемоданчик, отправился в гостиницу, а вечером пошел смотреть Заньковецкую. Это не артистка, а волшебница какая-то. Она смотрит на меня волшебными цыганскими глазами. Просто-таки волшебство в ней есть, это же не глаза, а озера бездонные".

      Заньковецька, як Діва Марія, у муках і стражданнях  народжувала справжній український театр. Народжувала його від святого духа, свого генія. Для церкви вона була грішницею, для театру, для багатьох — святою. Може, тому такі різні прагматичні тверезі чоловіки, на кшталт русофіла Суворіна й українського патріота Петлюри, перебували в оп'янінні її талантом, ставали мало не релігійними фанатиками, тільки бачачи її на підмостках.