З квітня минає 98 літ з дня народження Олеся Гончара, який став
Реставратором Собору українського духу, кого за життя хвалили і ганили, а після
смерті визнали Героєм України...
Письменник народився в незалежній Україні 3 квітня 1918 року. Власне,
він фактично був її ровесником. Дитячі роки припали на добу українського
національного відродження, юнацтво – на час, коли те відродження стало
розстріляним. А ще був Голодомор. А далі юність – фронт, полон, знову фронт. Йому
справді пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише
привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від
тебе хочуть почути. І ось з таким складним досвідом недавній старший
сержант-мінометник Олександр Гончар стає письменником Олесем Гончаром.
Українським радянським письменником.
У щоденниках воєнного часу він прагнув правди, розумів жахіття і
безглуздість війни, писав про себе як про щиро релігійну людину, - а в трилогії
«Прапороносці» показав велич радянського народу під проводом партії, за що
одержав аж дві Сталінські премії.
От така двоїстість.
Але... зауважмо, що волею долі у Гончарові
просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Проте, якби Олесь Гончар лише продукував
друковану брехню, хоч і талановиту, він нічим не відрізнявся б від десятків, а
то й сотень певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища
сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Та він
не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових
щоденників – це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського
наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше – воєнний трибунал! І в
романі «Прапороносці» не все так просто: за Гончаром, українці – це сильні й
мужні люди,які вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути
нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі,
здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами – Дмитром Донцовим
та Євгеном Маланюком.
Далі був злет на вершини офіційного визнання. Але академік Олесь Гончар
захищав від молоха Системи й Івана Дзюбу, і Ліну Костенко, й Івана Чендея, і
Григора Тютюнника. Хоча захист від Системи відбувався в межах самої Системи.
Школа життя в тоталітарній державі давалася взнаки. А свої справжні думки
Гончар довіряв не літературним творам, а щоденникам, де гірко зазначав:
«Ось якийсь знавець пише про мене: «...весь час перебував на вершині
системи». Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж
десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод
донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що
«его пора сажать». Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний
– нічого собі «на вершині системи»... А що викоювала зі мною цензура, звичайно,
за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого «комфорту».
Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній»
злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного
статусу української мови, порушення екологічних питань, участь у створенні
Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року Олесь Гончар кладе свій
партквиток, який для нього був не так ознакою вірності комунізму, як символом
фронтовою юності.
Здобутки Олеся Гончара як прозаїка навряд чи можуть вважатися вершинами
української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і – головне –
внутрішня авторська цензура. А от його «Щоденники» показують нам глибоко
трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням долі України,
що у ХХ столітті здобула, втратила й відновила свою політичну свободу.
Олесь Гончар. Записи із щоденників:
«Яка дика епоха! З якою сатанинською
силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії
нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків
«Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому
домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми
жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші,
найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»
1965
«Учора на парткомі знову виступив про
черговий наступ на історичні пам'ятки Києва, про сваволю київських городничих,
про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а
перед тим спалили музей Заньковецької…Важко було говорити, від обурення дух
одразу перехоплює, ось-ось трісне серце… І що дивно: мафія руйначів Києва
орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні вищестоящих…»
1981
«Сама історія запитає кожного з нас у
цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен
відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої,
прекрасної України?»
1991
«Повгрівались, як вужі, у теплих ложах,
тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні
кар’єристи, а не обранці народні».
1994
Немає коментарів:
Дописати коментар