Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю! (Т. Г. Шевченко)

       Двісті друга  весна ступила на землю від часу народження Тараса Григоровича Шевченка , устами якого немовби говорив Бог, що призначив своєму посланцеві порятувати український народ від загибелі. Він явився світові в ту пору , коли наш народ був скований міцними ланцюгами кріпаччини , коли Україна німувала , знеможена тяжким ярмом і приспана власними лжепатріотами: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають».

        І все-таки нація зібрала свою енергію і послала в світ себе в образі Шевченка , заявивши: «Я є». В образі Шевченка народ закодував своє безсмертя.     Дух Кобзаря завжди залишався вільним, його серце було таким гарячим, що обпікало серце кожного справжнього українця.     Пристрасне слово сина народу вмістило у собі долю всієї України: її сльози і радощі, славу і невдачу, історію.

      Вслухаюся в Шевченкові слова: там  гомонить грізно козацька Україна, так кипить ненависть до всякого рабства, там велика любов до землі святої, невтишимий біль за неї,  гнів до манкуртів та перевертнів, які розпинають свою неньку на ганебному хресті розбрату, недовіри - і бідною сиротиною вона, нещасна, на розпутті плаче, благаючи: ,,Не занапастіть своєї душі, своєї землі, діти однієї матері’’. Чи чуємо ми Шевченка, його ,,свою Україну любіть, любіть її во время люте’’? Чи  нещасливцями, без роду-племені блукатимемо світами, бо втрачаємо рідну землю, частіше чуємо брязкіт монет і не віримо в те, що зможемо порозумітися. Чи буде у нас майбутнє,  зможемо вичавити з себе раба, людину аморальну, без національного коріння?

     А Шевченко вірив в ,,сім’ю вольну, нову’’. Ми ж таки українці, його нащадки. Почуймо голос безсмертного Кобзаря:  ,,Обніміте, брати мої ,

                                                      Найменшого брата…

                                                      І оживе добра слава,
                                                      Слава України".