Ну що б ,здавалося, слова...

    О рідне слово, хто без тебе я?

  Німий жебрак, старцюючий бродяга?

Дмитро Павличко

         Мова кожного народу – це жива схованка духу нації, її сили, це слово, що «йде од Бога». Щоб знищити народ, досить знищити мову.

        Згадаймо: заборона друкованого слова, русифікація, полонізація, вбиті страхом люди, «гвинтики» комуністичної системи, соромились «мужицького» слова , розмовляли по-модному, по-російському. Жебраки, вони руйнували родову пам'ять, прирікаючи себе і нащадків стати перекотиполем на європейських і російських теренах. Потоптали мову, загубили свою душу, втратили силу , а що натомість? Байдужість? Пасивність? Кроти в норах, овеча отара – це українці? Донедавна я так думала.

        Та вибухнув протестами Львів, Київ: «Ганьба! Ми не раби!». Дивуюсь їхній безстрашності, захоплююсь мужністю. Ці герої –українці. Я думаю, незнищене слово Боже – мова, дала їм силу.

       
Мова – це не звуки, не слова , то духовна культура народу, історія, козацька вольниця. Це ніжність матері, її колискова. Мова – не лише засіб спілкування і формування думки, а й джерело любові до свого народу, своєї землі. Чому Лариса Петрівна Косач назвала себе Українкою, коли й держави такої не було на карті? Чому М. Коцюбинський жодного слова не написав російською, хоч перекладачі його творів на «великодержавну»   отримували більші гонорари, ніж він , автор? Чому Т. Шевченко цим «мертвим словом» виливав свою тугу і любов,  ненависть до тиранів і гнів? Вони - генії, вони знали, що мова – основа нації. Без мови немає єдиного народу. Так і було. Ми розмовляємо різними мовами, тому  такі різні, не чуємо часто товариша, друга, брата.

          Та я сподіваюсь: слово  з’єднає нас, бо колишні раби кажуть: «Ми українці. Ми єдині».

          .